?

Log in

here u are)) [entries|archive|friends|userinfo]
Emelly

[ userinfo | livejournal userinfo ]
[ archive | journal archive ]

Кожному по катарсису [лютий. 24-е, 2013|04:05 pm]
Emelly
Щастя, піднесення, радість - людські емоції та почуття, які переживають сучасні люди набагато рідше ніж печаль, смуток та апатія. Ми вже звикли перейматись через кожну дрібницю, страждати, мучити себе, проводити безсонні ночі в роздумах про робочі проблеми та негаразди в особистому житті. Радіти як діти, стрибати в гору та сміятись від щастя - хіба це хтось відміняв? Чи помічали ви, що навіть такі довгоочікувані свята як день народження та новий рік вже не приносять стільки ейфорії як раніше, а що змінилось? Нехай ми й вийшли з віку рожевих окулярів, стали нудними, і, вже, ніби, нічого нас не радує. Ми йдемо по магазинам щоб приглушити депресію, ми закидаємось матеріальними благами в надії, що це допоможе позбутись дурних думок. Проте, досвід показує, що навіть найдорожчі подарунки ніколи не замінять духовний спокій та блаженство. Людина, яка розуміє це, буде щаслива і у свої сорок, витрачаючи гроші, час, нерви на своїх дітей, внуків, але варто їй тільки побачити їхні щасливі сяючі очі, як до неї приходить катарсис. І зрештою, моя теорія полягає у тому, що у кожної людини є своє джерело задоволення, очищення, безмежного щастя, яке, можливо, не кожному дано зрозуміти. Наприклад, в одинокої літньої жінки - це її котик, у дідуся - це майстерня, у провінційного роботяги - рибалка, у люблячої мами - її сім'я, у тата - син, у середньостатистичного молодика - музика. І для кожного із цих людей - це їхній маленьких світ, у який вони занурені з головою, в якому вони забувають про все на світі, про те, що їх бентежить і що гнітить ночами. Адже кожна людина, навіть найгірший п'яничка чи злодюжка заслуговує на своє щастя, на свій катарсис. І не важливо, через яку життєву трагедію чи горе їм довелось пройти, які чорні смуги були позаду, і ще чекають їх попереду, головне - знайти в своєму житті смисл і жити заради нього, заради того, що робить вас щасливими.
ПосиланняПрокоментувати

Конфлікт особистості [лютий. 1-е, 2013|12:04 pm]
Emelly
Існує такий вид депресії, розгубленості, нерозуміння, як конфлікт особистості. Конфлікт особистості - це, як показує самоаналіз і практика народжена в стражданнях, суперечливість між тим, як ми хочемо щоб наше життя протікало, між нашими мріями, уявленнями про ідеальне, і навіть гедоністичним ставленням до навколишнього середовища, і тим, врешті-решт, якою є реальність. Це не значить, що твоєю мрією є придбати заміський будинок на березі озера, а в тебе не вистачає на нього грошей... це швидше причина, чому в тебе їх немає, і що ти для цього не робиш. Конфлікт особистості - це завжди важкий і болючий процес переосмислення життя, усвідомлення того, ким ти маєш бути, що ти робиш правильно, що ні, і що, в кінці кінців, завершить цю послідовність дій, яке майбутнє тебе чекає. Це проблема того, якою роботою ти вирішиш займатись, і чи має вона якусь перспективність, це у я кому віці ти подумаєш, що вже нарешті варто створити сім'ю, запланувати дітей, і те чи ще не зарано, чи вже не надто пізно. Загалом, конфлікт особистості - це процес протягом якого ти робиш кроки назустріч успіху, перспектив, своєму щастю, або ж навпаки, краху власного "я". Цьому сприяють певні події, зміни, новини друзів, близьких людей і просто знайомих, відтак виникає запитання, "чому я не можу так само?", і це, своєрідний стимул до того, щоб змінити своє життя на краще. Ми постійно придумуємо собі якісь відмовки, типу "Сяду на дієту з понеділка.", "Піду в спортзал наступного місяця." чи "Почну займатись своїм хобі з літа." Чому не почати прямо сьогодні, що заважає? Це все той страх, про який я говорила в минулих записах? Чому, молоді гарні люди бояться завести нові стосунки, коли доля їх, навіть, підштовхує до цього? Чому ми, зазвичай, боїмося змінити своє життя: змінити роботу, почати малювати, зайнятись музикою, відкрити почитати цікаву книжку яка розширить кругозір чи знання, що дадуть свої плоди в роботі? Чому настільки складно змінити те, до чого ми звикли? Звичайно, простіше плисти за течією, і не турбуватись ні про що, але ж невідомо що чекає за тими завісами змін. Навіть якщо й важко переступити через себе, і відкинути те, що йшло поряд роками, адже, можливо, ніхто ніколи й не дізнається, як могло би скластись життя, якби ми одного разу повернули направо, а не наліво.          
ПосиланняПрокоментувати

Вигідна прокрастинація [січень. 30-е, 2013|05:09 pm]
Emelly
[Tags|]

Усі ці роздуми про досягнення мети, виконання певного завдання навели мене на думку про прокрастинацію, але (!) якусь дуже вигідну і корисну прокрастинацію. Можливо, то тільки я знайшла спосіб так вміло запудрювати самій собі мізки і винайшла для себе таку теорію, а якщо не тільки я, то зітхну з полегшенням. Суть, звичайно, в тому, що коли у вас є певна ціль, мета, чи якесь складне завдання, яке просто необхідно виконати, ви починаєте його відтягувати на останній день, проте, тут не все так просто, замість того, щоб займатись цією справою, ви починаєте займати себе "більш важливими зайняттями". Наприклад, якщо сьогодні вам потрібно виконати якийсь проект, замість того, щоб сісти на крісло, за стіл і почати його робити, ви відкладаєте його "на пізніше". Але ж при тому всьому, ви не просто сидите на дивані і дивитесь телевізор, чи проводите цей час в інтернеті, або просто будь як відпочиваєте, тут не все так просто, тому, що я вважаю, що такий цікавий спосіб прокрастинації зустрічається не так часто, як відкладання роботи заради того щоб відпочити. Отже, вас починає мучити совість (це найголовніша причина такої поведінки) і ви починаєте таки щось робити, а саме: можна посуд помити, попилисосити, ванну помити, можна навіть згадати про задавнене і давно проките пліснявою і павутиною хоббі, почати малювати, на приклад. Чим не замінник? Ви і працюєте, і втомлюєтесь, і це час ваш забирає, і непоганий результат приносить. Ось, чому я називаю це вигідною прокрастинацією, тому, що, можливо в інший момент, ви ніколи б не вирішили почистити пил десь у витяжці в стіні. Тим не менше, час все минає, і десь годині о дев'ятій вечора, а то й пізніше, ви розумієте, що вже далі немає куди тягнути, інакше, ви не оберетесь проблем завтра на роботі, відтак, з абсолютно чистою душею і чистим будинком ви сідаєте працювати. Плюси очевидні, але чи не мучитиме вас завтра совість, що маючи в запасі більше часу, ви могли б зробити завдання ефективніше?
ПосиланняПрокоментувати

Куди втікла радість [січень. 29-е, 2013|03:28 pm]
Emelly
[Tags|]

Цей запис - ніщо більше, як самоаналіз, такі собі роздуми про наболіле. Здавалось, чому б там переживати, коли є все, про що б мріяла середньостатистична дівчина. Але ж ні, обов'язково знайдуться речі в житті, які засядуть в думках, які б прекрасні події тебе не оточували, чи не так? Не буду вдаватися в приклади, але думаю, що з кожним таке бувало, коли все, ніби добре, і мрії збуваються, і ти отимуєш бажане, і тебе зараз повинно охоплювати невимовне щастя, і от, з'являється якась незначна дрібничка, проблемка, яку реально можна вирішити і твій мозок банально на неї переключється, починає роздувати цю проблемку до трагедії всесвітнього масштабу... Тепер всі думки зосереджені на тому, як це вирішити, а що буде, якщо нічого не вийде, і все, все що тебе оточувало хороше, прекрасне, те, чим ти у буденний день захоплюєшся, милуєшся, тепер взагалі не радує, бо усі думки там, на тому "а буде, якщо...". Шоколадки? Гарна музика? Мистецтво? Ем... кохання?? Про що ви, тепер нічого не може викликати навіть посмішку, ніби темрява проковтнула тебе, і ти більше нічого не бачиш, бо є тільки маленька проблема, яку складно вирішити, але ж тепер це катастрофа. І от, в чому суть цього запису, насправді, люди кажуть "Мені складно" або "Я не можу цього зробити" чи "В мене немає бажання це виконувати" замість того щоб дати собі стимул, і сказати всім навколо, кому ти жалієшся "Я зроблю це, будь що" і "Чого б мені не коштувало, я повинен". Відтак, ти штовхаєш себе щоб не сидіти на місці, а починати працювати в потрібному руслі. Варто собі сказати, що одного разу, всерівно прийде цей день і ти більше не зможеш тягнути все до останнього і всерівно доведеться діяти. Щоб було більш-менш все зрозуміло, наведу приклад, уявімо, що це якась важлива співбесіда і вам потрібно до неї серйозно підготуватись: зібрати необхідну інформацію, документи, подати матеріал. І ось, думка про день цієї співбесіди переслідує вас щодня, коли залишається місяць, тиждень, ви постійно про нього думаєте, але ви не вживаєте ніяких заходів щодо цього. Чому? Даю відповідь, уявімо ситуацію, ви сидете на кріслі, і думаєте, про те, як будете готуватись до співбесіди, уявляєте увесь процес, затрачений на це час і сили, спроби зрозуміти щось, вивчити щось нове, те, як ви долаєте труднощі, і взагалі чого вам все це коштувало... а тепер уявляєте собі результат - усі ваші старання не пройшли дарма, і ви досягаєте чудового результату, ваше керівництво вас нагороджує премією, чи ви отримуєте підвищення, усі аплодують вам стоячи. А тепер повернімось до реальності, ви дійсно, витрачаєте на підготовку купу сил, і.... співбесіда виявляється для вас провальною. І таке буває, навіть якщо і зробив все що було в твоїх силах, навіть понаднормово. А ось і відповідь на питання (точніше, одна з моїх теорій) "Чому ми тягнемо все до останнього і не хочемо братись за справу?" усе заключається в тому страху провалу, адже в уяві все так гарно, а реальність жорстока, чи не так. Так от, головна задача в тому, що в процесі підготовки, не варто вибиватись на негатив, а намагатись радіти тому, що в тебе є, бо проблема минеться, а те що радувало те завжди, буде продовжувати це робити.
ПосиланняПрокоментувати

Море перше [вересень. 16-е, 2012|09:53 pm]
Emelly
[Tags|]

Я скидаю тяжке дорожнє взуття. І ось, я вже відчуваю подушечками пальців гладеньке відшліфоване каміння. Я ступаю однією ногою, потім іншою, ще невпевнено, незвично, як маленьке жирафеня. Я починаю йти, камінці злегка міняють положення підімною, здається я впаду, але ні, я ще тримаюсь. Повільно, стримуючи неприємний біль я вдихаю повітря, я відчуваю, що мої легені відкриваються наповну, і це відчуття як анастезія. Повітря солоне, пахне різними видами дерев і водоростями. Запах перемішується. Здається, що я на безлюдному острові, навколо мене, ніби, нікого - сліпить сонце, - палюче, але ніжне, я закриваю очі, підставляю обличчя, насолоджуюсь. Кінчиками пальців я раптом відчуваю холодну піну. Я злегка піджимаю пальці від задоволення. Тут камінці вологі і маленькі, йти приємно, таке враження, що це небесний масаж - кожна клітинка стопи відчуває це прохолодне диво. Я занурюю пальці у грунт, насолоджуюсь приємним відчуттям огортування. Я заходжу далі і далі і ось уже важке, велике, слизьке каміння, його майже не видно. Стати на нього неможливо. Я занурююсь у воду.
ПосиланняПрокоментувати

Очікуванння [вересень. 16-е, 2012|09:30 pm]
Emelly
[Tags|]

Косметика, парфуми... Ні, ні! Зубна щітка, рушник, улюбена тепла кофта кольору фуксії, чиста білизна. Вона звикла до цього ритуалу і вже не довго думаючи похапцем кидає все у сумку, носиться по квартирі і як завжди, аби тільки встигнути. Дістає ключі, закриває двері на один оберт. Тримає в руках старенький телефон, перевіряє пропущені, перевертає, світить собі під ноги. Уже опівночі. Холодно. Вибігає з під'їзду, ховає змерзлий ніз у шарф. Сьогодні, як і кожної п'ятниці вона мчить до вокзалу. Перестрибуючи через ледь-видні калюжі, що відблискують при світлі місяця вона не думає про темні перевулки, сьогодні, як і кожної п'ятниці вона чекає його. Стоючи на пероні вона вже точно вивчила колію і сторону з якої їде потяг. Раптом видніється сліпучий ліхтар, Характерно дрижать рейки за всіх людей, що в очікуванні їдуть додому. Людей на пероні - усіх зустрічаючих і проводжаючих накрило струменем мазутного повітря, волосся потріпало в уже несвіжу зачіску. Потяг зупинився і видихнув. Першими вибігають провідниці - повні й худі, високі та низенькі, але усі рівні перед синьою сорочкою та чорною спідницею. Люди, люди, усі втомлені й пахнуть усіма можливими запахами котлет, парфумів, смердючих кушеток, шкарпеток, дітей і, звичайно місцевих туалетів. Але це ніщо, тому, що радість повернутись додому затуманює навіть потягову втому. Ось він, виходить зі свого вагону зі щирою посмішкою на обличчі. Вона обіймає його так сильно, здавалось, як ніколи раніше, вдихає на повні груди його аромат і чує лише парфуми і той ніжний запах його тіла, який був з нею ось уже з десяток років. Коханий. Сьогодні вони ночують разом. Тут і гарячий чай і розмови про все на кухні, і ліжко уже для двох. Тепла ковдра, його запах на її подушці і кава зранку. У нього завтра знову потяг. Вона непомітно вкладе йому у валізу відбивну між шматочками хлібу і термос із солодким чаєм. І як завжди, ритуально, потайки збиратиме сумку, щоб раптом почути від нього "сьогодні ти їдеш зі мною."
ПосиланняПрокоментувати

Про вічне [серпень. 8-е, 2012|12:36 pm]
Emelly
[Tags|]

Нещодавно нам довелось сходити за покупками. День був спекотний, сонце припікало плечі, надворі стояла пилюка і дихати було нічим. Ми пробіглись по магазинчикам туди і назад, хоч і не знайшли того, що шукали, втомились, але пляшка взятої з дому рятівної рідини значно виправляла ситуацію. Метушні і стомлені ми стали чекати на транспорт. Я не запам'ятовую числа, тому я просто стояла і тупилась десь на рекламу. Раптом чую "Він просто молодець". Виснаження переповнювало мене, але я все ж обернулась, затуляючи рукою палюче сонце я кинула погляд на лавочку під накриттям, де зазвичай сидять пенсіонери з дітьми та торбами. Попри той натовп, я помітила його відразу, і у мене ніби перехопило подих. То був чоловік на схилі своїх літ, сухий, з блискучою лисиною, на якій за плином часом не залишилось навіть жодної сивої волосини. Ніби ж нічого, щодня таких можна побачити, але чомусь саме він зупинив мій погляд. Він сидів нахилившись уперед, здається, поклавши лікті на коліна і спершись підборіддям на долоні. На обличчі не було ні посмішки, ні суму, його емоції чи переживання не можливо було прочитати, лише очі видавали його, такі ледь видні, маленькі, з опущеними повіками, здається, навіть, голубі... втомлені часом, долею, пережитим минулим - тяжким і щасливим. На ньому був ідеально чистий і випрасуваний чорний костюм, широка темна краватка і застібнута до верхнього гудзика сліпуче-біла сорочка; мені відразу подумалось, що у нього ще жива дружина, якщо це так, то їхньому шлюбу уже за 60 років, а якщо ні, можливо, він їхав до неї? У мене в голові відразу промайнули спогади з дитинства, яке я проводила зі своїм дідусем. Він обожнював розповідати різні цікаві історії з війни, а ще більше задоволення йому приносило те, коли у нього про це розпитували. Він працював водієм і ніразу не вистрілив, але бачив на своєму життєвому шляху те, чого нікому не побажаєш. В його очах завжди було сонце, він ніколи не сумував і ніколи ні на кого не ображався, він був в міру іронічним. Він насолоджувався життям до останнього моменту і не кидав своїх поганих звичок, разом з тим, доживши, майже до 100 років. Він здійснив свою найзаповітнішу мрію, доживши до правнуків, а це ж, напевне, ось воно, щастя. Він ніколи не хвалився своїми досягненнями, вже потім я дізналась, що він був героєм, взявши в полон дюжину німців. Але ж який він був гордий, одягаючи раз в рік свій почесний, дорогий серцю піджак з заслугами. Одного разу, на 9 травня він навіть зустрів друга з яким пройшов війну. Це були емоції, які побачиш не щодня: там і сльози, і радість, і ностальгія... Є речі, про які не розповіси на одному аркуші паперу, але так чи інакше, вони варті того, щоб про них пам'ятали.
ПосиланняПрокоментувати

(без теми) [серпень. 8-е, 2012|10:03 am]
Emelly
І таке буває. Рік разом.



P.S. не судіть строго за перші спроби монтажу, треба ж колись починати
ПосиланняПрокоментувати

(без теми) [серпень. 7-е, 2012|11:55 pm]
Emelly
Знаєте, буває таке часом: десь там 2009 рік, а саме сьогодні, 7 серпня, 2012, майже опівночі закортіло відновити аккаунт. Не знаю що це - цікавість, чи може є що розповісти. Привіт тим, хто мене ще не забув.
Посилання2 коментарі|Прокоментувати

(без теми) [жовтень. 10-е, 2009|12:40 pm]
Emelly
Посилання5 коментарів|Прокоментувати

navigation
[ viewing | most recent entries ]