?

Log in

Куди втікла радість - here u are)) [entries|archive|friends|userinfo]
Emelly

[ userinfo | livejournal userinfo ]
[ archive | journal archive ]

Куди втікла радість [січень. 29-е, 2013|03:28 pm]
Emelly
[Tags|]

Цей запис - ніщо більше, як самоаналіз, такі собі роздуми про наболіле. Здавалось, чому б там переживати, коли є все, про що б мріяла середньостатистична дівчина. Але ж ні, обов'язково знайдуться речі в житті, які засядуть в думках, які б прекрасні події тебе не оточували, чи не так? Не буду вдаватися в приклади, але думаю, що з кожним таке бувало, коли все, ніби добре, і мрії збуваються, і ти отимуєш бажане, і тебе зараз повинно охоплювати невимовне щастя, і от, з'являється якась незначна дрібничка, проблемка, яку реально можна вирішити і твій мозок банально на неї переключється, починає роздувати цю проблемку до трагедії всесвітнього масштабу... Тепер всі думки зосереджені на тому, як це вирішити, а що буде, якщо нічого не вийде, і все, все що тебе оточувало хороше, прекрасне, те, чим ти у буденний день захоплюєшся, милуєшся, тепер взагалі не радує, бо усі думки там, на тому "а буде, якщо...". Шоколадки? Гарна музика? Мистецтво? Ем... кохання?? Про що ви, тепер нічого не може викликати навіть посмішку, ніби темрява проковтнула тебе, і ти більше нічого не бачиш, бо є тільки маленька проблема, яку складно вирішити, але ж тепер це катастрофа. І от, в чому суть цього запису, насправді, люди кажуть "Мені складно" або "Я не можу цього зробити" чи "В мене немає бажання це виконувати" замість того щоб дати собі стимул, і сказати всім навколо, кому ти жалієшся "Я зроблю це, будь що" і "Чого б мені не коштувало, я повинен". Відтак, ти штовхаєш себе щоб не сидіти на місці, а починати працювати в потрібному руслі. Варто собі сказати, що одного разу, всерівно прийде цей день і ти більше не зможеш тягнути все до останнього і всерівно доведеться діяти. Щоб було більш-менш все зрозуміло, наведу приклад, уявімо, що це якась важлива співбесіда і вам потрібно до неї серйозно підготуватись: зібрати необхідну інформацію, документи, подати матеріал. І ось, думка про день цієї співбесіди переслідує вас щодня, коли залишається місяць, тиждень, ви постійно про нього думаєте, але ви не вживаєте ніяких заходів щодо цього. Чому? Даю відповідь, уявімо ситуацію, ви сидете на кріслі, і думаєте, про те, як будете готуватись до співбесіди, уявляєте увесь процес, затрачений на це час і сили, спроби зрозуміти щось, вивчити щось нове, те, як ви долаєте труднощі, і взагалі чого вам все це коштувало... а тепер уявляєте собі результат - усі ваші старання не пройшли дарма, і ви досягаєте чудового результату, ваше керівництво вас нагороджує премією, чи ви отримуєте підвищення, усі аплодують вам стоячи. А тепер повернімось до реальності, ви дійсно, витрачаєте на підготовку купу сил, і.... співбесіда виявляється для вас провальною. І таке буває, навіть якщо і зробив все що було в твоїх силах, навіть понаднормово. А ось і відповідь на питання (точніше, одна з моїх теорій) "Чому ми тягнемо все до останнього і не хочемо братись за справу?" усе заключається в тому страху провалу, адже в уяві все так гарно, а реальність жорстока, чи не так. Так от, головна задача в тому, що в процесі підготовки, не варто вибиватись на негатив, а намагатись радіти тому, що в тебе є, бо проблема минеться, а те що радувало те завжди, буде продовжувати це робити.
ПосиланняВідповісти